Блог

Привітання моїй дружині від медичної адміністрації Оболонського району на 8 березня!

Прошу юридичного захисту, підтримки від всіх друзів для себе і своєї родини.
Сина вже вбили, зараз розправляються з нами!
Прошу перекласти мій пост хто зможе англійською мовою!

Мені гірко і соромно це писати, і я цілу добу не наважувався, бо не личить мужчині розповідати про таку ганьбу. Але усвідомлюючи, що зі мною і дружиною чиниться розправа, хочу захистити честь, яку втоптали в бруд, брехнею. А саме цього добиваються…

Вчора 5 березня 2018 року я пережив горе і ганьбу, хоч горе і біль і так є моїми постійними супутниками з 2014 року… Вчора у мене на очах провокатор на прізвище Шуба – молода дівчинка-мама образила і вдарила в обличчя мою дружину – Лесю Горбенко – матір загиблого Святослава. І хоч я відкинув її від дружини – получився ляпас по губам, удар по обличчю матері загиблого солдата і образу нашу нічим не змити. Нас, і особливо мене неоднократно оскорбляли і ображали на роботі, провокували на бійки цими образами молоді хлопчаки під виглядом татусів протягом 2015-2018 рр. Всі ці випадки прикривалися і таємно підтримувалися завідувачкою Михальчук Валентиною Василівною і заступником директора КНП КДЦ Салюк Іриною Петрівною. І хоч було невимовно тяжко, але пам’ять Святослава і білий халат давав мені сили триматися, я переносив страшну ганьбу з точки зору чоловічої честі, але навіть коли до мене кидалися битися ці провокатори витримка не зраджувала мені і я не відповідав. В холі, на виході з ліфта, коли молода дівчинка, яка сама ще не стала дорослою, вдарила матір загиблого сина, мою дружину, я не стримався. З другого боку, я не міг не захистити дружину, але я не встиг ні зупинити удар ні образу, моє втручання може зупинило продовження нападу, але не стерло завданої ганьби… В нашій країні де воїнів-ветеранів, захисників України колишні і нові беркути б’ють і ставлять на коліна і все то безкарно, в мене немає ніяких надій на захист ні себе, ні як я вже бачу, дружини і родини. Тому пишу з єдиною метою: розповісти правду як є, з тим щоб ви знали, що ми батьки Святослава трималися до останніх сил, вірні пам’яті сина.

 

Вчора в Полтаві від мерії відбулося вшанування матерів загиблих Героїв – воїнів захисників України. Був концерт, а потім мер Полтави Олександр Мамай поіменно вручав сертифікати і квіти матерям і родинам загиблих воїнів. Лесю мою теж запросили в Полтаву. Але вона не схотіла їхати, вирішила зі мною побути, бо важко на роботі. Попросила замість неї дати білети хрещеній мамі… Краще б поїхала сама, бо в нашій поліклініці на Північній 4а на Оболоні її чекало інше, страшне вшанування, якого ні вона, ні я тай ні одна нормальна людина не могла собі уявити. Страшний то стався контраст, або гра долі, втім радше гра Диявола або людей. Бо ні Бог, ні Доля не бувають такими витончено жорстокими.

Ось таке було вшанування матері загиблого солдата-добровольця у нас на роботі.

День в цілому був вдалий, ми прийняли 23 чоловіка з них 20 за електронним записом, а 3 поза – різні термінові ситуації то гіпс укріпити, то з травмпункта прийшли, то мій пацієнт, який не міг записатися, а лікувався в нас кілька місяців. Були три виразних удачі – вдалося виправити в одному випадку 8 градусів сколіозу, в другому 5, видужав хлопчик із складним переломом… В цілому все було добре, поки після останнього за записом пацієнтом не ввірвалася молоденька жіночка майже дівчинка років так 22, молодше Святослава, якби він був живий.
Вони не записалися але вимагали їх прийняти… «Ви назначили рентген, ми зробили, – подивіться,» – наполягала вона.

В мене було ще 15 хвилин до кінця прийому і я погодився, хоч і не записана. Як би знав на що погоджуюся?…

Я подивився знімок і побачив великий перекіс – деформацію тазу дитини 2,5 років, коли клубова кістка однієї сторони майже на 1 см була вища другої. Знімок був поганенький правда, із зменшеним масштабом в роздруківці на папері, але асиметрія була відчутна. Опису рентгенолога не було. Я здивувався, бо зазвичай які – неякі описи а Віра Василівна пише. Тут – не було взагалі. Я подивився карточку і згадав ситуацію: це була та сама мама, яка пізно прийшла з дитиною на огляд до мене (положено до ортопеда перший раз не пізніше 3 міс), а вона в 7 місяців дитини, я виявив асиметрію складок, не добру таку, і відправив її на рентген, щоб перевірити чи немає проблем з суглобами і тазом. Втім, мама ця належала до категорії тих, що вважає рентген шкідливим і побігла від мене в Інститут Ортопедії, щоб там глянув більш «грамотний» лікар, втім їй пощастило, і вона попала на дійсно грамотного д-ра Даровського, який, також як і я, призначив їй рентген. Діватися їй вже було нікуди ( з Інститутом вони не сперечаються) – вона рентген зробила: виявилося, що ядер окостеніння головок стегнових кісток в дитини немає. По суті, затримка розвитку ядер окостінніня, це одна з легких форм дисплазії, але лікувати треба, бо наслідки можуть бути різними. Я в таких випадках, поки не пізно, накладав апарат Гнєвковського і добивався розвитку нормальних повноцінних ядер до 10 міс і сформованих суглобів вертлужних дахів. Не знаю чи пропонував Даровський їй апарат, чи ні, може й пропонував, але ця самостійна мама видно наполягла на масажах і тільки вігантолі. Обережний колега призначив все це разом з контрольною явкою і УЗД через місяць. Але і через місяць ядер не було. Але на цей раз вона ходила вже в ОХМАТДИТ, де знову їй підтвердили діагноз, який вона не хотіла від мене чути і призначили лікування, По-моєму вона казала що радили апарат, але вона не схотіла. Тоді знову вігантол і масажи і УЗД контроль. На цьому УЗД (без знімка і вказання діаметра ядра ?) в 9 місяців написали що ядра з’явилися, і д-р Піліпчук з Богатирської написав їй бажане «Здоров». Більше ні в мене, ні в Даровського, ні в Охматдиті, ні в Піліпчука мама не була. І тут раптом в 2,5 роки виявила що дитина кульгає і нерівно ставить ноги і якось перекошено ходить. Підкреслюю ні в рік, ні в 2 роки вона нікуди до ортопедів не ходила, навіть до тих кому вірила ( а ми таких проблемних дітей з дисплазією за звичай перевіряємо в рік і в два – мої пацієнти знають) Тільки в три рочки, при доброму рентгені і клініці – знімаємо з диспансерного обліку.

Я міг би не приймати цього пацієнта – бо мої призначення вона порушила: на рентген не пішла, до мене не повернулася навіть із зробленим рентгеном, пропустила час оглядів контроля і прийшла з запущеною проблемою. В таких випадках в нас в медицині передбачена відмова від пацієнта який порушує призначення. Але вона дуже просилася і я назначив їй рентген. І ось таке – недобре підтвердження. В принципі небезпечний не самий перекошений таз, а слідство яке йде від нього – ранній сколіоз, я багато таких випадків виявляв і лікував. Ось і тут я запідозрив, що може починатися сколіоз. Тоді я їй знов назначив рентген але вже хребта і попрощався. Вона вперто не хотіла уходити: а потім що питає?. «Потім лікувати треба. Як ?»- питає. «Слухайте кажу, ви зробіть а потім будемо рішати як. І взагалі вас має лікувати той, хто вам поставив діагноз «Здоров», а не той лікар від кого ви пішли і вчасно не прийшли.
Ось тут і почалося. … з хамства і наказного (!) тону: «ви будете мене лікувати, бо ви зобов’язані.»

Не знаю як кому з колег, але мені здається, що коли пацієнт починає наказувати лікарю і ображати його, лікування припиняється. Я їй так і сказав, крім того пояснив, що особисто я їй нічим не зобов’язаний, бо це вона порушила мої призначення, а я і так прийняв її в свій час.
Тоді вона стала кричати, що вона змусить мене лікувати за допомогою поліції і викличе поліцію. «Добре сказав я – викликайте», бачучи що переді мною вже повний неадекват, -тільки вийдіть за кабінету, ми збираємося.»

Було вже близько семи годин, десь за три хвилини. Ми одяглися, я потягнув за ручку дверей, вона – не відчиняється? Я здивувався і потягнув сильніше і тоді відчув, що знаружі її хтось тримає, намагаючись закрити нас в кабінете і не випускати. Я здивувався і одразу ж запідозрив провокацію, яких було чимало з початку року… Істошний лемент: «Ви не вийдєте отсюда пока не приєдет поліція» – підтвердив мої гірші підозри. На вигляд маленька мамочка – дівчинка міцно тримала ручку двері з коридору. Прийшлось сильно смикнути щоб відчинити. – І одразу ж ввімкнув диктофон, бо крім нас в коридорі нікого на поверсі не було.

«Ти не вийдеш отсюда, – в ярості кричала ця «паціентка» намагаючись мене заштовхнути в кабінет. Не знаю як оцінять таку поведінку з лікарем юристи, але думаю що лікарі з таким не стикаються, бо не прийнято з лікарем так себе вести… Було приходили до мене пацієнти скаржилися на інші установи: де і відмовляли оперувати і вправляти, і гіпс накладати і гроші за операцію вимагали, але чомусь там ні криків не було, ні викликів поліції, ні скарг головним лікарям. Але зі мною можна… Бо майже 4 роки наша завідувачка Валентина Василівна радо приймала всі скарги і підтримувала пацієнтів, навіть коли вони оскорбляли мене публічно. Я про це доповідав голові медслужби при Оболонській адміністрації М.А.Некрасовій і просив вжити засобів щоб захистити честь лікаря і змусити завідувачку вимагати від дебоширів порядку…

Мені пообіцяли, заспокоїли і… нічого не зробили… Так що за цей рік мені вже не сподіваючись на захист і підтримку адміністрації прийшлося тричі викликати поліцію, щоб не переходити межі – не сваритися і не битися, на що мене провокували молоді чоловіки під виглядом пап… Як бачите робота моя сама мирна і добра на ділі була тим же ДАПом майже щотижня, коли крім лікувальної справи приходилося ще дбати про безпеку і витримувати провокації на бійку. Звичайно, з жінкою я битися не збирався, хоч як вона мене не ображала, тільки сказав їй що після такої поведінки: вона може забути до мене дорогу, я лікувати її не буду, бо пацієнт що ображає лікаря не може бути його пацієнтом. (Cт. 34 Основ законодавства про охорону здоров’я). У ВІДПОВІДЬ НЕСЛИСЯ ЗАГРОЗИ: «Ты будешь лечить моего ребенка с полицией. Я напишу жалобу, тебя уволят, ты тут больше работать не будешь…» Ми з дружиною пішли до ліфта, «пацієнтка» лишила, мабуть на маму – літню жінку дитину, а сама побігла за нами і вскочила в кабінку ліфта.

«Ви послухайте що про вас регістратура каже, кричала мені вона в ліфті? Вона вас боїться.»

«Ось, як ? – здивувався я. – так для чого тоді йти до лікаря, якого ви боїтеся і зневажаєте».

«Мне нужна помощь моему ребенку, – твердила завчену фразу ця жінко-дівчина. – И ты будешь его лечить».

Я цю фразу від провокаторів чую неодноразово: – вона дуже зручна бо за високими словами, які ніби відображають шляхетні мотиви БАТЬКІВСЬКОЇ ТУРБОТИ за дитиною, і виправдовує афект і неадекватну поведінку приховується і факт банальної ситуації у дитини і необхідності несрочного консервативного лікування, не гострої а звичайної патології, яка не є невідкладною і для якої можна знайти іншого фахівця, і факт своєї неадекватної поведінка. Ця фраза виставляє лікаря таким собі монстром, який для сторонньої людини виглядає тим , ХТО НЕ НАДАВ ДОПОМОГУ! І мало хто із ПРИСУТГНІХ паціентів в черзі, свідків подібних ситуацій задумувався, що мова не йшла про невідкладну допомогу і загрозу життю і здоров’ю пацієнта а йшла або про проведення профогляду для школи, або в дитячий садок, або лікування сколіозу (хронічної негострої хвороби, або плоскостопості)… Але звучить збоку вражаюче, і робить лікаря апріорі негідником в очах випадкових свідків. При чому як правило ніхто не задумується, чого лікаря затримують після роботи і що це поліклініка, а не травмпункт і не невідкладна допомога.

Так і доїхали ми до першого поверху ПІД КАМЛАНІЄ І ЗАПИС З ДИКТОФОНІВ ЇЇ І МОГО.

«Детка, тебе ніхто не буде лікувати, якщо ти так будеш поводитися з лікарями і хамити. Навчися розмовляти з людьми.» – сказав я.

«Ти будеш лечить с полицией моего ребенка. И никуда отсюда не вийдеш» – продовжувала лементувати «пацієнтка» в дверях ліфта.

Вона, за віком була трошки молодше вбитого мого сина, може на рік, на два. Я подумав тоді, що вона може і тільки вагітніти почала, чи заміж вийшла, коли Святко з його побратимами з ДУКу молодими хлопцями зробили свій крок у ВІЧНІСТЬ – увійдя в пекло Донецького аеропорту. Дружина мабуть теж таке подумала і ця дикість, що сверстники вбитого Святослава, які спокійно народжують тут дітей, поки гинуть добровольці, знущаються над їх батьками і дружина не витримала цього:
«Як ти смієш так говорити з лікарем, старшим за тебе, сцикуха…»

Те що сталося було як у фільмі жахів:

«Ах ти сука, – закричала молода жінка і з розмаху вдарила в обличчя мою дружину».

Я виходив з ліфта останній і не встиг навіть руку перехопити, лише ляпасом по губам відштовхнув нападницю і вже сам закричав: «Ти знаєш на кого руку підняла?, тварина»… От така гидка сцена… Що було то було.

«Ви відєлі, ви віделі! – кричала провокаторша, хоча в холі крім нас нікого не було.

Раптом із регістратури вискочила Ліда – наша реєстратор, яка майже постійно приймала участь в усіх провокаціях проти нас і направленні до нас неадекватів. Вона ж колись публічно кричала при пацієнтах: «Мне какой-то ортопед, не указ» – це так риси до портрета.

«Запісуйте, всьо запісуйте – кричала Ліда. – Сейчас поліція прієдет.»

Я був у стані афекту і ганьби, адже не зміг захистити від нападу свою жінку, від нападу і образ. Безсовісна ти – сказав. – Навіть не знаєш, кого ти вдарила».

Леся забрала мене під руку і ми пішли на зупинку автобуса.
«Може почекаємо поліцію?» – потім мене спитала. На виході.

Але я знав, що поліція, яка вже тричі приїзжала на наші виклики – ні разу не затримала нападників, мотивуючи, що в них маленькі діти. Тоб-то як путін, прикрилися дітьми. А залишитися – означало тільки одне, що спізнимося додому, не розпалимо вчасно котел і інвалід мама буде мерзнути. Отже вирішив їхати. Як виявилося, це була помилка.

В автобусі, дружина звернула увагу, що болить підборіддя. Дома побачили припухлість і ссадину на нижній щелепі зліва. Публікую фото.

Бо нам відмовили в постанові слідчого для судової експертизи вчора 6-го березня у Оболонському райвідділку МВС.

Наступного ранку ми не знали що робити: їхати в міліцію писати заяву про напад, або їхати повідомити керівництво медслужби Оболонського району. Я вирішив поставити до відома керівництво: і передзвонив Мар’яні Анатоліївні Некрасовій – керівнику Управління Здоров’я при Облонській РДА м.Києва. Вона в курсі і нашої родинної біди і колись викликала мене в 2015 році на засідання Оболонської ради НД де мені висловлювали співчуття з приводу загибелі сина і дякували за допомогу пораненим майданівцям – мою медслужбу на Майдані. Крім того, вона в курсі цих нападів бо ми в усній формі до неї зверталися і скаржилися на навмисне створення заступником головного лікаря Салюк Іриною Петрівною конфліктних ситуацій довкола мого прийому. Я попросив запросити на прийом директора КНП КДЦ мого головного лікаря Миколу Андрійовича Яремчука і представника Оболонського райвідділку міліції. В 11-15 6 го березня ми були в кабінеті у Некрасової.

Нас зустріла Маряна Анатоліївна, був Микола Андрійович, і завпеди з Північної 4а і Мінської поліклінік. Прізвища двох останніх поки не пригадую зараз. Представника МВС не було. Нєкрасова зауважила, що міліція відмовилася приїзжати і ми розглянемо питання без неї.
Було прикро, бо я втрачав час звернення до правоохороних органів і тієжї нагоди, щоб це звернення було фіксоване у присутності мого керівництва. Але попри те, що я не дуже вірив в його спроможність нормалізувати ситуацію (вони ж це не робили майже 4 роки), я вважав за необхідне офіційно поінформувати їх про злочин відносно нашої родини і зафіксовану нами причетність до нього як працівників регістратури так і адміністрації: Валентини Василівни Михальчук і Ірини Петрівни Салюк, які були організаторами створення хаосу на прийомах, конфліктних ситуацій і заохочувачами скарг, які збирали.

Я виклав ситуацію так як описав вище, вказав на активну участь в провокації регістратора Лідії Марчук і звернув увагу присутніх на синець і ссадину на обличчі дружини. Вони були видні чітко.

Мар’яна Анатолівна вислухавши це, і моє зауваження про відсутність бейджиків на халатах регістраторів, що приводило до того, що навіть я не знав їх прізвищ 3 роки розпорядилася першим чином носити бейджики. А потім винесла вердикт, який мене з дружиною м’яко кажучи здивував.

«Сергій Олександрович, – ми виносимо вам догану.»

«За що? За те що нас принизили і вдарили дружину?» – обурився я.

«Ні, за те що ви не виписували лікарняні листи протягом 3-років, а це входить в ваші функціональні обов’язки.»

«Чекайте, але хіба ми зібралися не для того, щоб обговорити і прийняти рішення по злочину який здійснено проти нас? – здивувався я. – Причому тут інші ситуації і догани? Чому ви виносити її зараз синхронно з цим нападом?»

«Чоловік пройшов інструктаж і розписався в журналі, що буде виписувати лікарняні» зауважила дружина.

Відповіді зрозумілої не почув. Але спитав про рішення відносно цієї ситуації і міри які адміністрація збирається прийняти з свого боку щоб припинити напади на нас і чи буде ходатайствувати перед керівництвом Оболонського райвідділу поліції про захист лікарів на їх робочому місці, а не відпусканні порушників (було три напади і три виклика поліції, які нічим не завершилися і порушники були відпущені і навіть у відділок не доставлені.

Але почув я зовсім інші рішення.

«Крім догани, ви будете відсторонені від роботи, до двох місяців, на час здійснення перевірки інциденту.» – винесла вердикт Некрасова.

«Чекайте» – вражено спитав я: «це що покарання. Але ви ж тепер все знаєте, і замість захисту ви відстороняєте мене від роботи?»

«Сергій Олександрович, – сказав Микола Андрійович Яремчук. – Я не хочу щоб вас вбили, або ви когось вбили. І не хочу нести за це відповідальність. В мене 1000 співробітників і ні з ким немає проблем, тільки з вами.»

«Які зі мною проблеми? -спитав я. Я що кожного місяця тривожив вас скаргами і конфліктами, я мовчав і приходив тільки два раза за 4-ри роки до Мар’яни Анатоліївни, коли мене і дружину ображали публічно з участю завідувачки, або як зараз просто напали фізично.»

А де ваші письмові заяви? – раптом спитала Мар’яна Анатоліївна: « Усних розмов до справи не пришиєш.»

«Ви знаєте, я як раз думав , що ви могли жалітися на проблеми, якби я досаджав вам скаргами на брутальну поведінку і напади всі ці роки. Але я терпів мовчки і робив справу і піднімав питання, тільки коли напади переходили межі. І ви після того кажете що зі мною проблеми.»

«Так, ви не скаржилися, але скаржаться на вас,» – сказав Микола Андрійович. – «Ні на кого не скаржаться, а на вас скаржаться. Ну не можуть же всі бути поганими, а ви один – хороший. Значить в вас проблема.»

«А може проблема в завідувачці, яка заохочує ці скарги, їх підтримує і збирає?»– спитав я . Причому приймає ці скарги без огляду на те справедливі вони чи ні, законні вони чи ні?»
«На вас, між іншим, 34 скарги в мене, – додала Некрасова.

Я був розчарований що 34, бо Валентина Василівна ледь не щотижня збирала скарги на мене. Думав хоч сотня набереться за чотири роки.
Вголос сказав: «Але скарги мають бути обговорені зі мною, я повинен принаймні знати хто і в чому мене звинувачує». Адже де об’єктивність, коли ви вірите скаргам однієї сторони і не вислуховуєте іншу?

Тоді я вимагаю відкритого публічного розгляду кожної скарги з вказанням прізвища і місця проживання кожного скаржника перед усіма моїми пацієнтами з Оболоні і Києва. Я допоміг багатьом людям, і я хочу щоб мої пацієнти – мешканці Оболоні знали хто і за що мене звинувачує і наскільки це справедливо. Вони повинні знати, за що більшість паціентів буде позбавлена лікаря. Я переконаний, що після такого розгляду більшість скаржників зникне, бо вони або незаконні і необґрунтовані, або клеветницькі. Я чесно працював, приймав паціентів з 4 – х поліклінік три роки по 40-60 чоловік, тільки зараз по «Helsi» став нормальний прийом, і мене ще звинувачують… 34 чоловік і позбавляють допомоги тисяч, то хай ті тисячі паціентів в обличчя знають ваших скаржників.

«Ні – то конфідіційна інформація» – заперечила Некрасова.

«Але можна мені хоча б ознайомитися?» спитав я. – Я ж повинен хоча б знати в чому мене звинувачують і мати можливість дати відповідь».

«Ні, я ж кажу – то кондиційна інформація.» – сказала Некрасова.

«Тоді це – не скарги, а незаконна клевета, типа компромату. Штучно зібрана» – сказав я: « І якби ми жили в країні де працює закон, то за такі речі прийшлось би відповісти. Я не сприймаю це скаргами, якщо ви не ознайомили з ними мене, і не вислухали другу сторону а прийняли рішення тільки по одній стороні. Це пристрасна і несправедлива оцінка.

Ходім, – звернувся я до дружини. – Я все зрозумів. Нашу проблему і захист адміністрація не вирішує.»

«Почекайте стійте! – в один голос закричали Некрасова і наш директор – «ви повинні вислухати все. Ще одна новина.»

«Немає про що говорити, оскільки ви знаючи про напад на нас – прийняли вже рішення про покарання. А ви, Мар’яна Анатоліївна, знаєте, що я кажу правду, бо ми в же в цьому ж кабінеті говорили з вами, коли були напади і образи нас на прийомі і просили захистити нас від брутального поводження.»

«Де, ваша заява? Де свідчення, що таке було?» – спитала Некрасова.

«Тоді мені все зрозуміло» – Відповів я : « Але ви знаєте що було і ви обіцяли нормалізувати ситуацію. Я не хотів загострювати і писати, по-людські думав розберемся. І для цього не треба писати вам заяви. »

«Треба писати заяви», – резонно зауважила Мар’яна Анатоліївна: « А так, заяви не має від вас, а на вас – є.»

«Добре ми пішли.»- І я зібрався виходити.

Але вони обурилися і мене затримали знову. – «Дослухайте!»

«Ви, Сергій Олександрович, будете відсторонені від роботи, а Ваша дружина може працювати далі. Тільки по новому закону про корупцію ви більше не можете працювати разом, бо чоловік і жінка не можуть бути начальником і підлеглим в одному кабінеті. Тому дружину вашу ми переведемо до другого хірурга.»

«Як ви можете ?- обурився я – ви ж знаєте про наше горе і про те, що вона в стресі і їй важко взагалі працювати і бути на людях, ви знаєте що ми працюємо разом і підтримуємо один одного, щоб мати можливість витримувати той тиск. Крім того, в мене майже два роки не було медсестри, і тільки дружина погодилася працювати в таких важких умовах, щоб допомагати мені.»

«Ні ви не можете працювати разом, – бо це забороняє закон про корупцію – заперечила Некрасова. Ми і так йшли вам назустріч, а ви цім зловживаєте. – так що готуйтеся, Леся Вікторівна ми вас протягом двох місяців переведемо.»

«А чого ви кажете нам це зараз, а не коли брали мене на роботу? Ви приймали мене на роботу саме щоб у лікаря була медсестра – помічник на прийомі?» – спитала дружина. – Я боюся ходити сама на роботу, я боюся за своє життя і здоров’я, якщо ви караєте чоловіка за те що він мене захистив, а самі мене не можете захистити. Я боюся! Я не знаю що прийде в голову завтра якійсь черговій молодій мамі чи батьку, що вони прийдуть мене бити чи вбивати? А ви не захистите мене. А завідувачка сама агресивно ставиться до нашої родини. Я не можу без нього працювати, тільки він мене захищає , при такому ставленні завідувачки, агресивному і несправедливому – сказала дружина. – Я буду працювати або з ним, або піду.»

«Діло ваше, але разом більше ви працювати не будете.» – наполягла Некрасова.

Тоді я подивився на них всіх і спитав єдине що прийшло в голову:

«А ви Бога не боїтеся? Ви розумієте хоч що ви робите?».

Ми і так вам довго йшли на зустріч, – відповіла Некрасова. «і не треба спекулювати своїм горем,» – добавила ще одна завпед. «Бо ви не знаєте, в нас є ще одна мати, яка втратила сина, наша співробітниця…- Єдиного сина. »

«Ми всі в колективі, когось втратили і похоронили. Горе не тільки в вас»- сказала Некрасова…
Мені трошки зжало горло, але я спитав не про всіх, а тільки про ту єдину жінку, яку згадали, як матір загиблого сина:

«І над нею теж так знущаються?» – спитав я. Голова від почутого йшла кругом.
Відповіді не було, або вже не пам’ятаю, бо був в стресі і зараз в стресі.

«Добре де наказ про відсторонення мене від роботи спитав я, де наказ про догану?
Дайте мені.» – сказав наостанок я.

«Він ще не готовий, він готується.» – відповів Микола Андрійович. – Ще не готовий. Але після 14-00 ви можете забрати його в секретаря.»

«Ніхто вам зла не бажає лагідно сказала Некрасова – Але ви повинні зрозуміти що на все має бути написані заяви. Ви ось наприклад писали заяви в міліцію?»

«А коли я встиг би, ми ж зранку прийшли до вас, поспішали. На таксі їхали, щоб встигнути.»
От зараз і поїдемо писати в міліцію.»

«От і на пишіть. Ви повинні діяти по закону.»

«Ви знаєте, я не вірю в законність в цій країні – сказав я. – Я не вірю більше в справедливість в країні де поліція б’є і ставить на коліна солдат –ветеранів захисників України, я не вірю в справедливість і законність в країні, де за 4 роки не знайдені і не покарані вбивці майданівців, я не вірю в законність і справедливість в країні де ображають і знущаються над родиною загиблого солдата.

Я прийшов до вас, як до останньої надії, що ви як цивільна адміністрація, може по людяності захистити справедливість і нашу гідність, бо сумнівався в тому, що це зробить міліція, яка ніколи не допомагала нам і не захищала від нападів.
Але якщо ви вважаєте що треба ще для захисту написати заяву в міліцію ми напишемо, хоч і дуже сумніваємося що вона нас захистить і покарає винуватців і тих хто нас принизив.»

«От і напишіть.»

«Добре. Дайте мені будь ласка адресу.»

Чи можна нам забрати особисті речі з кабінету, раз я відсторонений. Я хотів би зробити і ксерокс із журналу прийому, щоб написати заяву в поліцію мені треба дані про пацієнтку-нападницю.»
«Так звичайно, ви можете» – лагідно дозволила Некрасова.

Ми розпрощалися і поїхали на роботу.

По дорозі якось подумалося: а рішення відносно мене було вже підготовлене в неї, раз вона наказ читала надрукований … А мій, той що дадуть на руки в секретаріаті, просто передуковка цього рішення, яке було в руках Некрасової. Вони ще не розмовляли зі мною, не знали ніби обставин випадку, і ніхто не вів стенограму розмови в нашій присутності, а рішення про покарання і відсторонення від роботи прийняли…Чи мала сенс ця поїздка з нашого боку?
розмова?

«Собирайте свои шмотки и валите отсюда! …»

«Вам горя мало…Вас воно ничему не научило». – Валентина Василівна Михальчук.

Ми приїхали на роботу десь в 13-00 і раділи тому що є час до прийому, бо прихід паціентів привів би до необхідності їм пояснювати що я не зможу їх прийняти бо відсторонений від роботи. Мені було правда шкода їх, бо то був «день немовляти» і мали прийти діти з обстеженнями, і які знаходяться на лікуванні, які записалися…

Коли ми приїхали до себе в поліклініку нас чекало кілька несподіванок. На третьому поверсі де ми вийшли, щоб зайти в туалет, бо ключів від туалету на четвертому нам так і не видали, ми побачили трьох наших колег – жінок Анну Олександрівну лікаря –окуліста, медсестру Анжелу і старшу медсестру Гулу Олену Степанівну. Ці три жінки за чотири роки гонінь на їх честь не приймали участь в них і по-людському ставилися до нас. Були вони і на похоронах і на поминках сина разом з іншими. Я попрощався з ними. Повідомив що мене відсторонили від роботи, розповів про напад на нас, про те що ударили Лесю в обличчя і про те, що за мій захист мене обвинувачено в побитті пацієнтки. Вони були в шоці. Я подякував їх всіх за людяність до нас і попрощався, бо розумію, що навряд чи вже повернусь на роботу. Бо як сказав Микола Андрійович, на завершення розмови в кабінеті Некрасової : «навряд чи вас після цього десь візьмуть на роботу».

Потім ми поїхали на четвертий поверх забирати свої речі, і зробити копію з журналу.
Перед дверима нашого кабінету «Ортопеда-травматолога» нас чекала несподіванка. Леся спробувала відчинити двері своїм ключем, але він не повертався. Ми не змогли відкрити двері власного кабінету. І тут помітили що замок змінений. Відповідно ключа не було. Помітили також зміни на дверях: були вже зняті табличка з моїм іменем, графік роботи і запис по «Helsi»… Натомість, повісили «ПРИЙОМУ НЕМАЄ».Така оперативність мене вразила: ще не було наказу на мене, на моє ВІДСТОРОНЕННЯ ВІД РОБОТИ, а НЕ ЗВІЛЬНЕННЯ, а мене вже викреслили із списків поліклініки і ледь не опечатали кабінет. Крім того, мою дружину Лесю, мою медсестру не відстороняли від роботи і це було її робоче місце, там були її речі і халати… А їй теж тепер було не зайти. Крім того був дозвіл хай і в усний від Некрасової і Миколи Андрійовича забрати речі і зробити ксерокс з журналу. Навіть забрати для цього журнал.

Ми стояли розгублені перед своїм робочим кабінетом. Леся почала шукати в номер старшої медсестри, щоб з’ясувати в чім річ. А тут із сусіднього кабінету ЦСО поважно і повільно вийшла завідувачка Валентина Василівна Михальчук. «Що у нас з дверима? Ми не можемо відкрити замок? – спитала дружина.

«У вас утром сломался замок в дверях, его заменили.» І почала по телефону звонити санітарці, щоб відкрити двері. Та з’явилася швидко. Двері відчинили.

«Радійте, Валентина Василівна, ваша мрія збулася – мене відсторонили від роботи, сказав я і почав збирати свої зошити, книжки, записочки, адреси клінік і ортопедичних майстерень.

«Собирайте свои шмотки и валите отсюда!» – торжествующе заявила завідувачка,- Вам не место среди людей.»

«Бог все бачить, Валентина Василівна, сказав я і все що ви робити. І ви ще поплачете і згадаєте що зробили з батьками вбитого Святослава.» – сказав я.

«Шо вы меня запугиваете? Вы только и умеете запугивать людей. Ви сами еще получите. Вам горя мало. Оно вас ничему не научило» – торжествуючи і твердо відповіла завідувачка, і я бачив по цих злобних і впевнених очах, що вона дійсно нічого і нікого не боїться і просто зловтішається.

Мені захотілося зняти це живописне обличчя «переможця» переможниці. Я вийняв старенький телефон і навів на неї:

«Ви не маєте права знімати мене ! – заверещала вона і швиденько відвернулася.

«Мене знімали і я не відвертав обличчя, чого ж ви коли праві ховаєте його від людей» – замітив я і зняв.

«Ви – диявол! – в злобі закричала завідувачка.

Тоді ви – свята, відповів я, – бо ви тут мій головний опонент. І в мене залишиться ікона ваша на пам’ять.»

Вона почала говорити образи і тільки коли Леся сказала що ввімкнула диктофон, і попросила її припинити лемент бо це буде записано.

Двері кабінету були весь час відчинені. В коридорі зібралася заготовлена «група підтримки» з медсестер і санітарок не тільки працюючих на нашому поверсі, а й з усіх поверхів поліклініки, прийшла навіть масажист з басейну.

Ми почали пакувати речі. Чесно кажучи до запертої двері і знятих табличок і графіка, ми не думали забирати все. Але нові умови які ми побачили вказували: з нами покінчено і нас виганяють і цей наказ про відсторонення, тільки початок наказу про звільнення, та й догана за лікарняні теж підготовка до цього. Тому ми стали збирати всі речі, хоч і не планували це робити одразу. Зняли мої подяки і дипломи із стіни, спакували наші іконки, книги, зошити, чайник.
Ускладнення виникло з журналом запису хворих, який нам був потрібен як доказ для міліції, бо там записували ВСІХ паціентів і тих хто реєструвався по Хелсі і тих, як та мама-провокатор на прізвище Шуба просилися поза записом і потім влаштовували скандали. В Хелсі – в записі їх немає, а в журналі деякі є. Для того він був потрібен. Бо навіть їх данні і факт їх прийому не можливо б було підтвердити.

Крім того, ортопеда більше немає і сестри немає то ж вести його на час нашої відсутності буде нікому.

Ми не чекали такого ускладнення яке створила Валентина Василівна:

«Журнал вы не заберете, он собственность поликлиники, а не ваш. Я вас с ним отсюда не выпущу!» – категорично заявила завідувачка і стала на дверях.

Мене здивувала така поведінка і я пояснив їй для чого журнал і запропонував написати заяву і взяти його на час ксерокопіюванння під заяву.

«Нет», – категорично сказала завідувачка.

На щастя прийшла старша сестра Олена Степанівна, запропонувала « я можу відксерити в себе , тоді можна не виносити з поліклініки».

Добре погодився я – давайте хоч так.

Нет – сказала завідувачка. – Хочет – пусть фотографирует, а ксерокса я не дам делать. Это служебная информация». Це – доказ для міліції – заперечив я.

От пусть через решение суда, милиция требует журнал. – Тогда дадим даже оригинал, а не ксерокс. – відповіла вона.

Я спішно фотографував свої прийоми.

Позвонив Некрасовій, вона ж дозволила і сподівався що вона дасть наказ для завідувачки дати на копії для заяви в міліцію журнал.

Некрасова спілкувалася з кимось бо сама сміялася і чувся сміх в телефон. Але коли я спитав про журнал і попросив їй підтвердити дозвіл на його ксерокопіювання для справи в міліцію, вона раптом категорично відмовила –сказала що це конфіденційна інформація і за законом я не маю права робитикопії списків пацєнтів, яких я приймав. Я пояснив, що це докази для заяви в міліцію і мені треба їх для справи. Вона підтвердила що можу тільки самостійно фотографувати, а ксерокопію не можна давати.

Теж саме передала і Валентині Василівні з якою була на зв’язку по телефону. Та постійно виходила в чисту перев’язочну і говорила з кимось по телефону.

Я продовжував фотографувати. Потім прийшов мій друг і колега ще з Майдану лікар Руслан Іванович Добровольский якому я довіряв і попросив бути свідком нашого візиту до поліклініки, щоб не було нових провокацій. Я відійшов до столу і щоб його пропустити, бо його завідувачка не хотіла впускати в кабінет, і попросив Лесю знімати далі.

Раптом у завідувачки задзвонив телефон і вона покинула нас з Добровольским і пішла получати інструкції від Некрасової. Руслан пройшов до вікна і став біля Лесі, я був біля дверей і побачив що весь коридор забитий молодшими співробітниками : санітарками і медсестрами, які наче «почесний караул» вистроїлися по обидві сторони кабінету.

Раптом з перев’язочної вбігла Валентина Василівна і з криком: «Вы не имеете права фотографировать журнал» (очевидно така була інструкція – вже НОВА від Некрасової) кинулася до Лесі відштовхнула її ліктем і вирвала з рук журнал. Руслан вихопив в неї журнал і відтягнув завідуючу від дружини. Кинув журнал на підлогу до мене: Тримай.

«Завідувачку доктор б’є» – роздався крик в коридорі і весь цей натовп сестер і санітарок влетів в кабінет і накинувся на Руслана і почав фотографувати чи знімати на відео на телефони всіх нас.

«Що ж ви робите? – здавлено вимовила Леся – Як вам не соромно».

«Викликайте міліцію, поліцію, він накинувся на завідувачку, ізбив завідувачку! Доктор накинувся на завідувачку! – неслося в коридорі. І я розумів що під доктором –агресором знову виставляють мене Сергія Олександровича Горбенка. Тоді я в присутності всіх спитав Валентину Василівну:

«Навіщо ви це робите? Скажіть мені в очі – це я накинувся на вас, чи може я вас бив? Ви ж ославили мене на всю поліклінку? Хіба я вас пальцем тронув?»

«Нет вы не трогали, меня таскал за шиворот ваш друг. Этот молодой человек – ваш друг, он напал на меня.»

«До цього, ви самі напали на Лесю – дружину доктора Горбенка, – відповів Руслан, я тільки її захистив і не дав вам грубо виривати журнал з її рук».

Я подивився на сиву бороду Руслана Івановича, він хоч молодший за мене , але виглядає старшим і мені знову стало гидко від її брехні, тому і сказав: «Це не молодий чоловік, це Головний лікар Шпиталю Майдану, заслужена людина доктор Руслан Іванович Добровольский, так … мій друг. Не відрікаюсь».

Викликайте поліцію, викликайте поліцію – лунав лемент від натовпу санітарок і медсестер. Більше всіх старалася Людмила Єрко – в неї чоловік, як казали служить в оболонському РВ ВС поліції і її подруга Воронцова Валентина з ЦСО.

Валентина Василівна негайно кинулася викликати поліцію презентуючи що на неї напав друг доктора Горбенка. Ми спішили відзнімати журнал. А я, бачучи що нам можуть перешкодити фізично, теж викликав поліцію і пояснив, що хочу щоб для підтвердження нашої заяви на розслідування міліція вилучила офіційно цей журнал, як річдок. Мій виклик прийняли.
Стали чекати поліцію.

«Поліція сюди, вже як на роботу їздить» – хіхікнула Валентина Василівна.

Це ви створили таку ситуацію – відповів я. Це не робота завідуючої поліклініки, якщо в неї такий беспрєдел твориться, що поліцію викликають.»

«Це все із-за вас! – була відповідь.

Прийшов мій знайомий журналіст Леонід Борисович Фросевич, якого я теж викликав, він писав дуже гарно про сина і захищав нас, коли нас принижували перевізники, в мене просто не було телефонів ніяких гарячих ліній преси щоб звернутися за захистом. Та й чесно кажучи я вже і не дуже вірю що вони є в Україні, де порошенком придушена свобода слова. Фросевичу вірю, бо знаю точно, що він порядний чоловік і хоробра людина. Тому і викликав.

Він намагався взяти інтерв’ю в завідувачки і в сестер і санітарок. По-моєму це не вдалося вони від нього втікали. А завідувачка заявила: «Хто ви такий? Хто вам дозволив сюди заходити і брати інтерв’ю? У вас дозвіл є?»

Як це контрастувало з її звичайної поведінкою відносно «пацієнтів» які хамили і оскорбляли мене і дружину всі ці чотири роки. Тих вона не питала: Хто ви такі? Представтеся. Хто вам дозволяв без карточки вломлюватися в кабінет лікаря? Чи зривати прийом. Ні, тим вона лагідно пропонувала: «Ходімте до мене в кабінет напишете скаргу».

Як виявилося вона хоробра людина, журналісту Фросевичу хамити і жорстко розмовляти з ним собі дозволяла, не боялася. Значить її переконали в повному найвищому захисті, – подумав я тоді.

Нарешті приїхала патрульна поліція. Їхали десь хвилин за 40 після виклику. Я навіть не здивувався, бо до нас на виклики так і приїзжали. Думаю за такий час і хата згорить. І потерпілий загине. Втім, дочекалися і то добре. Приїхали інспектори: Фросініч Олександр і Будовий Дмитро. Старшим був Фросініч. Вони представилися на вимогу Руслана Добровольского, але посвідчення не показували.

Спочатку вони заявили Руслану Івановичу що він як нападник поїде з ними в участок і пішли збирати на нього покази і заяви. Писала завідувачка Валентина Василівна. Я представився, що я лікар-ортопед і сказав: я викликав щоб забрати журнал прийому – як доказ у справі і спитав, чи приїде ще наряд по моєму виклику. Інспектор Фросиніч сказав що ні, вони будуть вирішувати і мою справу.

Після прийому заяви від завідувачки на Руслана, Фросінич підійшов до мене і сказав: ми журнал не будемо вилучати, ми не маємо права, це повинно робитися за рішенням суду. Так що звертайтеся до суду.

Але ми хочемо написати заяву в міліцію і нам потрібні офіційні записи з журналу прийому? – намагався заперечити я.

«Тільки через суд, – відрізав Фросиніч.

Ви їдете в міліції зараз спитав мене?»

Так – відповів я. Тим більше ми не можемо лишити друга, поїдемо разом. Зможете підвезти?»
«Так, -відповів Фросиніч, – ходімте разом.

Ми зібрали речі, вийшло кумедно, крім своїх двох сумок, ще два пакета з іконами, табличками, подяками, книгами і чайником»…Так і пішли ми втрьох разом з міліцією до ліфту. «Колектив Валентини Василівни» радісно спостерігав це видовище: Горбенок вели з речами на вихід.

Біля самого ліфту стався казус, який підтвердив що інспектор Фросиніч підігрував в цьому видовищу. Ми всі високі і п’ять чоловік. А ліфт вміщає тільки чотирі. То їдьте ви кажу, а я піду пішки. Ні – я тоді залишаюсь з вами. Каже інспектор.
Я що затриманий, спитав я. – Ні але лишаюся.

Мені стало огидно. Але я не став сперечатися, бо розумів, що знаходжусь в країні і державі, де силовики давно перейшли всі межі і порушили права людей. Але зауважу, що будь в нашій країні закон, я за цю демонстрацію конвоя, яка компрометувала і принижувала нас обов’язково б притяг Фросиніча до відповідальності.

А зараз де там? Мені б встигти заяву про переслідування, приниження і напад на дружину написати.

Так ми і вийшли з рідної поліклініки з речами нашими в супроводі міліції, немов злочинці. Думаю так це і сприйняли з боку люди. Вважаю цю влаштовану сцену теж актом компрометації. Бо тих двох провокаторів чоловіків, які оскорбляли мене і матюкалися перед чергою з дітками, викликані наряди поліції не виводили, і в машину не садили. Їх обох відпустили… Мотивуючи, що в них маленькі діти. Так було використано святе, злочинці прикривалися дітками. Використовували їх. Я про це заявляв міліції та даремно.

Приїхали ми на Маліновського 2а у райвідділок міліції, там нас залишили в приймальній – загальному холі за чергою із різних людей. А Руслана Добровольского увели.

Ми чекали своєї черги на прийом щоб написати заяву на побиття дружини і взяти постанову для судово-медичної експертизи.

Згодом прийшов наш друг. Після розмови із слідчим. І став чекати з нами.

Коли підійшла черга ми зайшли в кабінет. Там сиділа молода жінка і молодий чоловік, ми заявили що хочемо написати заяву, але він одразу ж сказав що він заступник начальника райвідділу і це не його компетенція і став наполягати щоб ми писали заяви з іншим працівником. Підійшла миловидна дівчина в штатському з довгим волоссям, представилася як Віра Володимирівна і вивела нас знову в загальний хол де ми стояли в черзі. Там біля бюро видала нам бланки, але чомусь друковані із назвою пояснення. І почала інструктувати як їх заповнювати. Я зупинив дружину і друга, які спочатку захотіли їх заповнювати і сказав, що нам потрібні інші бланки не пояснення, бо пояснювати нам нема чого, а заяви. Нам довго не хотіли давати, але потім дали і ми всі написали заяви на ім’я Начальника Оболонського управління ГУ НП в м.Києві старшому лейтенанту поліції Ніконову М.М. Потім здали їх миловидній дівчині, вона сказала, що вони будуть передані в канцелярію і можемо передзвонити завтра по телефону. Дала номер міського телефону. Поки заяви ці публікувати не буду, ми їх відзняли бо ксерокса не було.

Потім, ми з Лесею поїхала в наш головний офіс на Мінську взяти накази про догану і відсторонення від роботи.

Було пізно вже десь 16-30. Боялися не встигнем. Але встигли.

Добре таки що поїхали. Бо прочитавши накази знайшов кілька важливих деталей, які не були сказані мені в кабінеті М.А.Некрасової, і про які я не знав:

1) Мене звинуватили не тільки в не виписці лікарняних листів, а відмові від експертиз для них. Це зовсім інша річ бо це огляд пацієнта з травмою і на лікуванні, і це неправда, бо я не відмовлявся оглядати хворих з переломами, я тільки відмовлявся виписувати лікарняні, бо раніше в дитячій ортопедії їх виписували педіатри, і наш новий травмпункт на Богатирській 30 їх теж не відкриває, про що я неодноразово доповідав у відповідь на це звинувачення. Втім, мене звинуватили в відмові від оглядів на лікарняний. Не здивуюся якщо це була Валентина Василівна Михальчук – завідувачка філії №6 КНП КДЦ Оболонського району і організовані нею пацієнти.

2) Крім того інструктаж про надання лікарняних я підписав тільки тиждень тому від означених подій (26.02.18р), а без нього не міг видавати, а саме тоді їх і вимагала Валентина Василівна, підштовхуючи мене під порушення.

Ще більш цікавим був наказ про відсторонення мене від роботи № 138.
По перше він базувався на службовій записці заступника директора з охорони дитинства та материнства Салюк І.П. про «побиття Шуби Г.М», з явно брехливим формулюванням: при зверненні за медичною допомогою її дитині лікарем-ортопедом дитячим Горбенко С.О. Я детально і точно виклав весь період «спілкування» з нападницею і провокатором Шубою Г.М вище, крім того весь період спілкування в тому числі і її загрози і хамство записані на диктофоні. З цих записів видно, що в моєму кабінеті, при її зверненні, я тільки консультував, відповідав на запитання, в тому числі і провокаційні, і нікого не бив і не відмовляв в прийомі. Я відмовив в подальшому лікуванні після її погроз і хамства, але це не побиття під час звернення за допомогою. Я описав (і це теж засвідчено на плівці) і фото і в судово-медичній експертизі факт образи і удару Шубою в обличчя моєї дружини, удару чисто провокативного і сильного, щоб спровокувати мене, як і кожного чоловіка своєї жінки на відповідні дії. Це теж описано мною і зафіксовано на плівці. Я при свідках і при дружині розповів це М.А.Некрасовій і М.А. Яремчуку.

Службова записка на мене, на підставі якої мене карали, була написана зацікавленою особою яка очолювала травлю нашої родини всі ці 4-роки Салюк Іриною Петрівною, про мій конфлікт з нею знає і керівництво КНП КДЦ, і лікарі, і Маряна Анатоліївна, крім того, є рапорт на ім’я Миколи Андрійовича де я вказував на неправомірні дії Салюк І.П і просив себе огородити від них. А отже, зацікавлена особа, яка є куратором і ініціатором більшості конфліктів і скарг виступила моїм звинувачувачем, використовуючи свої посадові повноваження.
І цікаво те, що моя розповідь і свідоцтво моєї дружини були відкинуті і проігноровані керівництвом без розслідування і конфлікт без розслідування вже одержав брехливий і невідповідний ярлик-назву: «побиття пацієнтки Шуби Г.М при зверненні її за допомогою дитині лікарем – ортопедом Горбенко С.О. Таким чином, без об’єктивного розслідування конфлікта, керівництво винесло мені вирок і звинувачення і покарало. А провокатор і нападник оголошений «потерпілою» Шубою Г.М. Моя дружина, як бачите, як потерпіла не розглядалася і навіть її опитування комісією не розглядалося.

3) Засідання комісії теж цікаве, на нього мене навіть не запрошували. Зустрічалися тільки з потерпілою Шубою і її «свідком», а точніше співучасником регістратором Лідією Марчук.

4) Засідання як бачите відбулося без моєї участі і без участі дружини, яку вдарила і принизила ця «потерпіла» Шуба… Натомість мою дружину змушували йти працювати в цей день до другого лікаря.

Я не юрист, але навіть я бачу в таких рішеннях і таких діях грубі порушення справедливості і законності, і явну упередженість.

Те що вердикт буде винесено 13-го березня, одразу ж після святкових днів, майже не залишить мені часу на реакцію. Який він буде при такій упередженості і злагодженості дій адміністрації і провокатора в мене сумнівів не має.

Я підписав накази і про відсторонення мене з посади, і про догану, але залишив свої коментарі прямо на бланку: про свою незгоду з цими вироками. Публікую фотокопію.

Уважно прочитавши вже винесений мені вирок цими наказами, дружина негайно написала заяву на відпустку без збереження зарплати на 2 тижні, де вказала, що не може виходити на роботу після такого ставлення до свого чоловіка, якого покарано за те що він її захищав, крім того вона вказала, що не вважає себе в безпеці на роботі, на якій її не захищає ні адміністрація, ні правоохоронні органи, а завідувачка налаштована упереджено і агресивно.
Треба сказати, що під час коли ми знаходилися в відділі кадрів, дружині дзвонила старша медсестра і несподівано оголосила їй прогул за відсутність на робочому місці. На що Леся справедливо зауважила, що знаходилася в Оболонському відділку міліції, де писала заяви з приводу нападу, і оскільки нас відвезли туди на міліцейській машині, то старша сестра не могла про це не знати. Крім того, дружина попередила старшу медсестру, що пише заяву на відпустку за свій рахунок на два тижні.

Цікава таки і досвідчена людина Марьяна Анатоліївна Некрасова. Коли ми покидали її кабінет вона сказала:

«Сергей Александрович, у вас будет время на праздниках –выходных написать объяснительную записку по поводу этого всего. Можете не писать, вас никто не принуждает. И если хотите, подадите после праздников.» При цьому, вона спритненько умовчала і про дату проведення комісії про яку я і дружина не знали. І про те, що комісія взагалі не розглядатиме факту побиття моєї дружини, хоч вони все чули і бачили.

Я спочатку не хотів нічого писати, бо бачив що правди ні в них, ні в міліції – НІДЕ в порошенківській Україні немає. Але потім, коли дружина сама написала пост в фейсбук і несподівано попри блокування одержала підтримку багатьох друзів і знайомих, від яких ми цього навіть не сподівалися, я вирішив написати все детально. Бо розумію, мене будуть обливати брудом, щоб сформувати вигідну для переслідувачів суспільну думку. Вчора між іншим мені подзвонив друг, якого я називати не буду задля його безпеки, ця людина колись на Майдані врятувала мені життя, тому вірю. Так от, друг сказав, що дуже переживає за мене і за родину, бо загроза життю є всім, і мені, і дружині і нашій останній дитині – доньці в далекій Польщі. Можливо й так, тому і впевнені наші гонителі, бо дах високий…

Отже, як бачите, Маряна Анатоліївна, я виконую ваше прохання і в цей весняний день, нажаль, замість привітання жінок змушений завершувати цей важкий і навіть мучительний для мене текст. Ви ж хотіли бачити писемну правду. Виконую ваше бажання на 8 березня. Нажаль.

Вчора був щасливий день, може щасливий тому що я не думав зовсім про ту ганебну комісію 7 березня, а за порадою друзів ми поїхали в судмедекспертизу Київське центральне Бюро і зняли побої і дістали документальний опис-огляд. Синець між іншим і гематома на обличчі дружини збільшилися, навіть я не чекав. А потім коли експерт спитав чи не били чимось важким, дружина пригадала що в руках у Шуби був айпад чи айфон. Може ним і била. Все сталося миттєво і несподівано.

Потім були в Прокуратурі і вияснили, що на наші заяви в міліції справ не відкриті, і ми написали ще заяви на впровадження по факту наруги над матір’ю і батьком загиблого солдата України і фактом удару в обличчя матері Святослава. Не знаю, що з того всього буде, бо самі знаєте, що правосуддя в країні порушено і там де влада дозволяє собі бити кийками по голові ветеранів солдатів – захисників України, ставити їх побитих на коліна та ще й фотографувати це, то що може робити осиротіла одинока родина, якщо колектив і адміністрація де вона працює дозволяє собі травлю і знаходяться подонки які сміють піднімати руку і бити матір в обличчя. А мене, за те що я зробив звичайне те, що б зробив кожний чоловік коли вдарили в обличчя його дружину, судять заочно як злочинця.

Коротке резюме:

Аналізуючи все що сталося і особливо після трагікомічного фарса з вигнанням нас з нашого робочого кабінету на Північній 4а, я зрозумів наступне:

1) Не пацієнти, а адміністрація Оболонського району і перш за все медична адміністрація є ініціатором, таємним керівником і провідником психологічного терору проти нашої родини – родини загиблого солдата. Пацієнти – провокатори використовувалися саме для створення прецеденту конфліктів, під час яких принижували нашу честь і гідність, створювали нервовий стрес і невиносимі умови роботи.

2) За 4,5 роки я прийняв і надав допомогу більш як 20 000 пацієнтам, і якщо на ці 20 000 знайшлося лише 34 незадоволених то не так вже я погано і працював. Втім, 34 скарги (змісту яких я не знаю, як і імен і осіб скаржників) позбавили медичної допомоги тисячі дітей, яких я приймав. Лицемірно демонструючи опіку за правами 34 скандалістів адміністрація грубо порушила права тисяч інших моїх маленьких паціентів, яких просто позбавила лікаря-ортопеда (а я працював на 4-и поліклініки), про їх права і їх потреби якось не попіклувалися.

3) Всі скарги відносно мене провокувалися і організовувалися Іриною Петрівною Салюк і Валентиною Василівною Михальчук, які використовуючи посадове положення без узгодження зі мною створювали завідомо конфліктні умови роботи: то направляючи дітей через педіатрів і хірургів в непомірній кількості і створюючи черги інколи до 50-70 чоловік, то видаючи талони, з зобов’язанням прийому знову таки з перебільшенням, то призначаючи змішані огляди немовлят і дорослих дітей, що заборонено і медичною практикою і просто здоровим глуздом. (Салюк наполягала зокрема на прийомі в один день немовлят і трирічних дітей, маскуючись наказами, якими вона вміло маніпулювала). Валентина Василівна практикою підтримки будь якого скаржника навіть неправого і такого, який порушив внутрішній розпорядок призвела до широковідомої серед паціентів практики натиснути на лікаря через неї шляхом шантажу загрозою скарги. Це привело до масових зловживань, і довело до відвертих образ і знущань окремих осіб (які залишилися анонімними) над лікарем. Всі звернення до них х мого боку з вимогою підтримувати внутрішній розпорядок і лікаря який його дотримується – ігнорувалися. Звернення мої і рапорти головному лікарю Яремчуку М.А. залишалися без розгляду і відповіді. Покарання і доган названі посадовці не несли.

4) Практика 4-річних безкарних образ, шантажу лікаря з боку паціентів і широковідома в колах паціентів позиція завідуючої 6-ї філії КНП КДЦ яка сприяла і навіть заохочувала їх до скарг на лікаря ортопеда стимулювала нахабність і грубість в ставленні до нього, бо навіть самі звичайні дебошири знали що можуть безкарно хамити і ображати лікаря, адже адміністрація завжди надасть їм підтримку і ніколи за це не покарає. Це створило безпрецедентну для інших поліклінік ситуацію системного пресінга і дискредитації , психологічних тортур саме проти лікаря-ортопеда Горбенко С.О. і його дружини Горбенко Л.В. з боку найбільш неврівноважених і одіозних осіб які користуючись повною безкарністю і попустительством адміністрації дійшли до особистих образ, зриву прийому, в тому числі фізичним втручанням і заняттям кабінету (під час прийому), нарешті дійшло за загроз і закінчилося просто прямим фізичним нападом на мою дружину, медсестру – Горбенко Л.В.

5) Цинічність і особлива жорстокість цього «тролінгу» полягала в тому, що адмінстрація і персонально Салюк І.В. і Михальчук В.В., дирекція як в цілому і весь колектив КНП КДЦ знав, що в лікаря і в його медсестри психологічна травма бо 3-го жовтня 2014 року, захищаючи Донецький аеропорт загинув їх єдиний син, Святослав. Але це не тільки не зупиняло жорстокість, але й ще більше її роззадорювало, бо образами і приниженнями лікаря провокували на бійку з пацієнтами, чого він уникав змушений берегти честь сина від скандалів, тоді вдарили в обличчя і образили його дружину. Провокативність ситуації очевидна, бо жоден чоловік, навіть самий витриманий, не втримається в такій ситуації і жорстоко покарає обідчика. Безсумнівно, організатори інциденту і провокатор Шуба розраховували саме на таку реакцію. Тільки звична витримка лікаря не дала статися біді. Втім, ситуацію за допомогою лжесвідків адміністрація руками Салюк і Михальчук спробувала перетворити ледь не в кримінальний злочин без доказово проігнорувала очевидні факти і звернення родини звинуватили лікаря в «побитті пацієнта під час звернення».

6) Результатом стало те, що по суті нашу родину – родину загиблого солдата України, кіборга, публічно принизили, знеславили, нанесли нові непоправні духовні і фізичні страждання і крім того ще виставили винними і покарали.

7) Цей інцидент використали по суті для того, щоб обезславити і збезчестити наше добре ім’я, і ім’я сина Героя.

8) Цей інцидент використали для того, щоб по суті, позбавити нас куска хліба. Бо зараз нас залишили без засобі в до існування.

9) Цей інцидент використали з перспективою позбавити мене принципово місця роботи в Києві, як тут не згадаєш слова М.А.Яремчука: «якщо вас хтось ще візьме на роботу після цього».

10) Всі ці дії адміністрації і підтримуючого її колективу (філії № 6) є злочинними.

11) І вирази типу: «Не спекулюйте на своєму горі» з боку людей, які не мають подібного горя і чиї діти не воювали і не загинули є верхом жорстокості і цинізму.

12) Дії представників адміністрації – є злочином проти нашої родини, порушенням елементарних прав людини, честі і гідності, нанесенням шкоди професійній репутації. Вони не тільки не допомогли нам пережити і витримати наше горе, а намагалися його загострити до безмеж і надругатися над ним.

13) В правовій державі, я не сумніваюся в тому, що я і моя дружина знайшли б захист законів і людей і посадовці –адміністрація, яка організовувала травлю і конфлікти через паціентів-провокаторів, понесла би не просто адміністративну але й кримінальну відповідальність Обов’язково б, понесли кримінальну відповідальність і так звані пацієнти «дебошири», які відкрито оскорбляли нас, в тому числі, знаючи, що ми родина загиблого солдат, ховаючись за турботу за свою дитину. Навряд чи то щира турбота, бо який батько і матір буде ображати лікаря від якого чекає допомоги. Між іншим, всі ці прецеденти використання малих дітей в конфліктах, на мій погляд є найтяжчим злочином, який мав би жорстоко каратися в цивілізованій країні, як мінімум позбавленням батьківських прав.
В поточний момент, наша сім’я залишилися без засобів до існування, оклеветаними, приниженими і без всякого захисту. Проти нас продовжуються інтриги, які розраховані на створенні негативної суспільної думки, на тлі якої можна буде продовжити розправу.
Я і моя дружина усвідомлюємо серьозність ситуації і нерівність сил, ми тільки двоє проти організованої адміністрації і підтримуючої її, небезкорисливо, частини колективу. Ми знаємо, що в державі порушена справедливість і законність, і майже відсутні адекватні силові структури, і суди. Втім, ми не здаємося, і будемо вимагати не тільки спростування незаконного покарання, а також притягнення до відповідальності організаторів і учасників провокації проти нас. Ми розуміємо, що без допомоги порядних людей і кваліфікованих чесних і принципових адвокатів, ми не маємо шансів витягти приховане зло на світ Божий. То ж ми звертаємося до друзів за допомогою і до адвокатів теж.

Я розумію, що при цій владі можливо я нічого не доведу в Україні, тож прошу моїх друзів які володіють англійською мовою перекласти цей текст на англійську і поширити. Якщо в Україні ми не відстоїмо правди, то хоча б зробимо відомим далеко за її межами мучителів нашої родини. Я щиро вірю, що з Божою допомогою рано чи пізно ми припинемо цю підлу ганебну практику в Україні глузування над пам’яттю вбитих воїнів і їх родинами. Вірю, також, що ми всі разом змусимо чиновників і «вірний їм народ» шанувати честь людини в Україні. Бо народ який не має честі – не народ.

P.S. Мені написали багато друзів з докором в лічку запитання чому я раніше про це не говорив і не писав. І головне: чому ми чотирі роки терпіли це знущання і нікуди не уїхали. Відповідаю щоб більше таких запитань не було: два перших роки у зв’язку з невизнанням сина і незакінченим пам’ятником над його могилою ми боролися тільки за нього і не хотіли щоб світле ім’я і Пам’ять Святослава-Скельда бруднили описами ганьби і принижень його батьків. Крім того, я не міг нікуди їхати поки не закінчу будівництво пам’ятника над його могилою, бо держава тоді нічим не допомогала і ми мали розраховувати тільки на себе. По-треттє, хоча нам пропонували уїхати за кордон ми не могли цього зробити, бо на руках мама – 84 роки, яка не ходить і більшість держав навіть цивілізованих не візьме за собою опіку за інвалідом і не пропустила б нас. А залишити назавжди маму в чужі руки ми не могли. Крім того в перші роки війни, хоч я не міг підти разом з іншими, я вважав за доцільним хоча б чесною працею для діток в Києві допомогти своїм, пишаюся тим, що серед моїх паціентів були дітки наших військових і атовців, вважав то нашим маленьким внеском в перемогу, бо ні воювати, ні дати грошей не міг…А армію і особливо добровольців наша родина щиро шанує. Оце вам правда без прикрас.

Tuesday, March 06, 2018 21:27:18-8.03.2018